Земля Недосяжна. Святитель Микола Сербський

Наводимо уривок з книги

Пролог. Небезпечне веселощі в бараку № 99

Хотілося б почати розповідь, як починали стародавні літописці: «Літа Божого такого-то...», але не можу, бо час, коли сталося те, про що я буду розповідати, ніяк не можна називати влітку Господнім, хіба що Господь Бог, як і завжди, дозволяв Сонцю світити добрим і злим і давав дощ праведним і неправедним Іншими словами, це було літо людське, а не Боже. Бо Господом попущено було грішним людям творити свою волю, а не волю Божу. Даремно мільйони християн вранці і ввечері читали "Отче наш" і говорили Бога: Нехай буде воля Твоя, яко на небеси (між ангелами) і на землі (між людьми). Втілювалася лише воля людська, творилися тільки справи людські, здійснювалися лише людські плани, прославлялися тільки люди, які нищили, вбивали, руйнували, грабували, ненавиділи — все заради щастя людського, крім Бога і проти волі Божої.

Тому соромно починати, як починали стародавні літописці: «Літа Господнього...», щоб не звалювати на Господа праведного відповідальність за всі несправедливості справ і рук людських, скоєних в те літо. Буде краще почати так:

Літа людського 1944-го, місяця липня, на вождя німецького народу Адольфа Гітлера було скоєно замах з боку німецьких генералів, серед яких було кілька знаменитих полководців. В першому повідомленні про це замах говорилося, що Гітлер убитий. Це викликало велику радість по всьому світу, окрім країн Осі Берлін — Рим — Токіо. Досягли ці вести і концентраційних таборів у Німеччині, у яких перебували в рабстві мільйони в'язнів, представників усіх націй на світі, сподіваючись на швидке звільнення та повернення додому. Гітлер навмисно ростив зарозуміле презирство німців до всіх народів, чим, звісно, викликав у відповідь ненависть всіх народів до німців.

Звістка про смерть Гітлера досягла і концтабори, який в сербському перекладі називався Ялиновий ліс, і радість в'язнів, що нудяться бараками, була так велика, що її не вдалося приховати. Радість ця висловилася бурхливою радістю укладених в бараку № 99.

Однак Гітлер залишився живий, і смерчі, що пронеслися чутки були спростовані. Незабаром надійшла вказівка ліквідувати всіх, хто хоч якимось чином висловлював свою радість з приводу начебто успішного замаху на життя Фюрера. Комендантам всіх концтаборів було наказано вбити, як «бунтівників», всіх тих, хто схвалив замах на всемогутнього вождя Рейху. І цей наказ був виконаний, тобто по всіх таборах була проведена кривава «чистка». Протягом декількох днів після півночі нічну тишу розривали прощальні кулеметні черги, якими люди вершили жахливу волю свою, а не благу волю Божу.

В бараці № 99 були, в основному, серби, але разом з ними тимчасово перебували кілька американців, індійців, негрів, росіян, норвежців і поляків. Старшим по бараку був серб, капітан запасу Врятував Спасович, до війни вчитель історії в якійсь гімназії.

А начальником табору був доктор Йоган Адлер, полковник запасу і викладач історії в університеті. Доктор Адлер дуже цінував Спаса Спасовича за його знання, а ще більше за його рідкісну порядність і скромність.

Однак наказ є наказ. Комендант табору повинен був ліквідувати багатьох «бунтівників», і насамперед в'язнів з барака № 99.

Доктор Адлер був лютеранин і пуританськи цінував істину і порядність вище всіх схоластичних полуистин і етичних адвокатури. 3ная Спаса людини як порядного, він хотів його у що б то не стало врятувати і не допустити, щоб кров цього праведника впала на нього і на його дітей.

Однак Адлер був в той же час переконаний націонал-соціаліст і вірний прихильник Гітлера, коли справа стосувалася внутрішніх соціальних реформ. Його запитання: як же все-таки врятувати Спаса, старшого по самому бунтівному бараку?

Після безсонної ночі комендант звернувся у відповідні органи з проханням дати йому строк сім днів, щоб провести розслідування. Дозвіл було отримано. Проте в дивізії було кілька заздрісників, які недолюблювали Адлера з-за симпатій до нього Гітлера. Тому до нього направили одного суворого гестапівця, оберштурмбанфюрера, щоб контролювати, як він веде суд над «бунтівниками», і в подальших засудити за м'якість і поблажливість.

І ось почалося судове розслідування заколоту в'язнів з барака № 99, і в першу чергу постав перед судом старший по бараку капітан Врятував Спасович.

Перша ніч суду

Ніч з неділі на понеділок

Доктор Адлер скликав табірний військовий суд, запросив представника Таємної державної поліції (який, по правді кажучи, сам напросився) і відкрив судове засідання у справі старшого по бараку № 99.

— Як тебе звуть?

— Врятував Спасович.

— Що означає це ім'я?

— Воно означає Ісус Иисусович.

— А не єврейське це ім'я?

— Колись було єврейське, а тепер християнське.

— Хто ти за національністю і якої віри?

— Я серб православного віросповідання.

— Освіта у тебе університетська?

— Так.

— У якій області науки ти фахівець?

— Я богослов і історик.

— Чому ж у двох, а не одного?

— Я вважаю, що ці дві науки нероздільні, одна без іншої не має сенсу.

— Членом якоїсь політичної партії є?

— Ніякої.

— Чому?

— Тому, що переконаний: будь-яка політична партія обіцяє більше, ніж може дати, і тому веде народ у 3емлю недосяжну.

— Що це за країна така?

— 3емля недосяжна — це свого роду рай земний для обраного народу, примарна країна щастя, яку політичні вожді завжди обіцяють народові але, доки не помруть, ніколи не побачать.

— Чи думаєш ти так само і про політичних партіях і теоріях всієї Європи?

— Так, у всій Європі всі партії зараз такі ж.

— І про комуністів?

— Звичайно.

— І про націонал-соціалізм?

— Так.

— Ще раз: ти вважаєш, що наша німецька націонал-соціалістична партія веде німецький народ в примарну 3емлю недосяжну, звідки немає вороття?

— Абсолютно вірно.

— Може, це в тобі говорить ненависть до німців?

— Якби я судив німців за їх злочинами проти мого народу, моя ненависть була б виправдана. Проте я знав і інших німців, тому у мене немає ненависті до німецького народу взагалі.

Почувши це, гестапівець ударив кулаком по столу і вигукнув:

— Пане голова, розстріляйте його негайно і не втрачайте час! Доктор Адлер доторкнувся до його руки й спокійно сказав:

— Будьте терплячі, у нас в розпорядженні цілих сім днів. Він, як старший по бараку, повинен відповідати більше всіх, тому ми повинні затримуватися на ньому довше інших. — Потім він повернувся до в'язня і досить різко сказав: — Легше, Спасович, думай, що говориш. Голова твоя на ниточці висить.

— Ні, пане полковник. Я бачу, що моя голова не на ниточці висить, а я тримаю її, відтяту, в своїх руках, як святий Іоанн на іконі.

Перехресний допит був продовжений.

Перший суддя: Для Сербії війна закінчилася в 1941 році, чому ж ти відразу ж не здався, але, як бунтівник, подався в гори?

Спас: Війна і сьогодні не закінчена. А я і в регулярній армії, як офіцер, і в горах, як «бунтівник», як ви мене називаєте, був одним і тим же — сербським солдатом проти німецьких солдатів.

Перший суддя: Хто змусив тебе піти в гори?

Спас: Німці.

Гестапівець: Як це?

Спас: А ось як. У сорок першому я бачив, як німці розстріляли три тисячі невинних сербів за 30 німців, яких патріоти генерала Драже Михайловича вбили у сутичці на дорозі Крагуєвац — Горні Милановац. Я здригнувся від такої нелюдяності і пішов у гори, щоб, живучи зі звірами, захищати свій народ і загинути в чесній боротьбі за Чесний Хрест. Я вчинив за прикладом моїх крестоносных предків, з яких один говорив княгині Міліці: «Ми йдемо з братами на полі Косово за хрест чесної загинути».

Другий суддя: А хіба наш Вождь не пішов на Росію в хрестовий похід проти безбожників?

Врятував: Так, пішов, але не в ім'я Чесного Хреста, а в ім'я свастики — зламаного нехристиянського хреста, який етично варто навіть нижче, ніж півмісяця. З-за цього ніхто в Європі не відгукнувся на його заклик відправитися в так званий «хрестовий похід».

— Це неправда! — крикнув гестапівець і з усієї сили гепнув кулаком по столу. — Це брехня, що ніхто не відгукнувся. Багато хто відгукнувся.

Спас: Ніхто не відгукнувся по совісті і доброї волі, але приєдналися чи зі страху, чи з розрахунком на матеріальну вигоду. Тому ті, що відгукнулися, були скоріше тягарем для німецької армії, ніж помічниками. Хіба не так? — Правильно! — зважився вигукнути один з нижніх чинів.

Гестапівець подивився на нього вбивчим поглядом, і той злякано опустив голову і проковтнув язик.

Було багато інших питань, після чого з'явився один із слідчих, який робив обшук в бараку № 99, і показав зв'язку аркушів паперу.

— Цей рукопис, панове, я знайшов у солом'яному тюфяке капітана Спасовича. Кладу її на загальний огляд. Написана сербської кирилицею, але так і незрозуміло скорочено, що ніхто з наших перекладачів не зміг прочитати. Ніби зашифровано.

Голова: Це твій щоденник, Спасович?

Спас: Ні, не щоденник, пан полковник, а так, деякі мої думки і спостереження загальної природи.

Голова: Ти повинен переписати його начисто, щоб ми змогли зрозуміти, що це. Даю тобі два дні, зрозумів?

Спас: Зрозумів.

3атем Спаса відвели в поодинці. А коли двері за Спасом закрилася, гестапівець крикнув:

— Розстріляти його сьогодні ж вночі! — Його неважко розстріляти, — відповів полковник Адлер, — він у наших руках. Вирок йому і всім іншим буде винесено на наступну суботу. Однак без відома лікаря Адлера в ту ніч було розстріляно 25 в'язнів з барака № 99.

Глава перша. Подорожні, мандрівники і гості

У Святому Письмі Божому багато разів говориться, що ми мандрівники і гості на цьому світі. Але навіть якщо про це не було б сказано в Священному Писанні, кожна розумна людина незабаром розуміє це. Розмірковуючи про життя на цьому світі, і відвідувати кладовища, і старі і нові, кожна розумна людина неминуче доходить до усвідомлення цього.

А як тільки він дійде до усвідомлення цього очевидного факту, що розумна людина болісно шукає відповіді на три питання:

Якщо ми подорожні, то де мета нашої подорожі?

Якщо ми чужі на цьому світі, то де наша батьківщина?

Якщо ми гості, то у кого ми в гостях? На Балканах, завжди і всюди можна почути відповіді на ці три головних питання життя. Причому відповіді дають прості люди, найпростіші чоловіки і жінки, бо привілей простого християнського народу в тому, що, не знаючи багато чого, він знає головне.

І тому на перше питання: «Якщо ми подорожні, то де мета нашої подорожі?», народ відповідає: Ми не від світу цього, але з того світу. Чи відповідає так: Ми від неба, а не від землі.

А на друге питання: «Якщо ми чужі на цьому світі, то де наша батьківщина?», народ відповідає: Отечество наше там, де Батько наш. Чи відповідає інакше: На цьому світі ми чужинці, а тому ми вдома.

І на третє питання: «Якщо ми гості, то у кого ми в гостях?», народ відповідає: Слава Богу, ми Його гості на землі.

Багатомільйонні народні маси на наших святих Балканах впродовж століть з покоління в покоління давали саме такі типові відповіді. Отже, Ми не від світу цього, але з того світу. Вітчизна наша там, де Батько наш. На цьому світлі ми чужинці, а тому ми вдома. Слава Богу, ми Його гості на землі.

В цих простих недвозначних відповідях виражено наше позитивне розуміння життя. У цьому цілком вся життєва філософія, яка нікого не довела до розчарування і самогубства. У ній із століття в століття легко поєднувалися і правилися особисте життя людини і суспільне життя людей. Розчарування постійно супроводжує тих, хто, прагнучи піднятися над людьми, потрапляють в людську тінь.

В першу чергу це матеріалісти і агностики, два типи людей, розсадник яких у Європі.

Матеріалісти відповідають на ці три питання по-своєму.

На перше питання вони дають таку відповідь: Ми не згодні, що всі ми на землі лише подорожні, але вважаємо, що ми продукт землі, подібно личинкам і молюсків. Земля нас створює і приймає. На землі все людське починається і завершується.

На друге питання вони відповідають так: Ми не приходьки на землі, але господарі і повелителі. Земля наша єдина батьківщина.

На третє питання вони категорично заявляють: Ми не гості на цьому світі, але господарі. Якщо ми і гостем, то гостем самі у себе, на землі.

Матеріалісти, на основі своєї теорії, вважають, що душа людини — те ж, що і нігті на руках. Куди йдуть отстриженные нігті, туди ж і душа.

Агностики на ці питання відповідають по-своєму:

На перше питання вони відповідають так: Ми відчуваємо, що ми подорожні, але не знаємо ні початку нашого шляху, ні мети нашої подорожі.

На друге питання вони в сумніві відповідають: Ми помічаємо, що ми мандрівники на цьому світі, але не знаємо, де наше сьогодення вітчизну.

На третє запитання: Ми здогадуємося, що ми чиїсь гості на землі, але не знаємо, у кого ми в гостях.

Більше тисячі років тому християнська Європа знала, як ясно і правильно відповідати на ці питання. Воістину вона відповідала ясніше і логічніше, ніж язичницькі Еллада, Єгипет, Персія або Індія, бо вона керувалася Божественним Логосом, який зійшов з неба, щоб правильною логікою небесної замінити хибну логіку земну. І, крім того:

— щоб ти на землі і оголосити людям істину Своєю Сутністю і у Своїй Сутності; щоб дати відпочити людству, втомленому від пошуків істини в речах і від поклоніння речам, тому що люди бачили істину, тому вони і поклонялися, будь то речі або особистості;

— щоб вивести людський розум з тіні природи і направити його на поклоніння істини Сутності єдиного Бога;

— щоб допомогти людям відрізняти істину від символів істини, якими є речі й факти; щоб навчити людей цінувати і любити особистість людини через Особистість Митця, Який над світом і над всіх у світі.

Так було в старій християнській Європі, де філософи, вчені та володарі були одностайні з масами простого хрещеного народу у відповідях на ці три питання і не обособлялись від народу.

Проте за останні кілька століть народи Західної Європи вовлеклись в палкі суперечки і люту боротьбу зі своєю Церквою чи, вірніше, зі своєю церковною ієрархією. І в цій боротьбі народи захлинулися кров'ю більше, ніж у війнах з гунами і сарацинами. Жахи братньої крові затьмарили доти ясні духовні обрії європейців і відвернули багатьох розумних, але озлоблених синів Церкви від Божественного Логосу і від небесної правильної логіки, повернувши їх до помилкової земною логікою язичницьких часів. І було все саме так, як в сильних виразах описує апостол Петро (2 Пет.1:22). Тобто, пізнавши істину в єдиному особистісному Бога, вони повернулися до немічним стихіями світу і безсловесним предметів природи, щоб питати у них про істину, і, нарешті, збори всіх речей в природі проголосили божеством. Бо в чому вони бачили істину, тому і поклонялися.

Жорсткі церковні ієрархи і озлоблена інтелігенція перетворили християнську Європу в «оселі, розділене в самому собі». Як можна жити в такому будинку? Покрівля та стіни духовної Європи впали ще за часів ранніх поколінь, розкидавши дрова у вогнищі. А на очах нашого покоління, під час Першої світової та Другої світової війни (фактично, не світової, а європейської) та фундамент лопнув.

Як страшно апостольське слово, сказане про стародавніх язичників: коли помыслили, що є мудрими, збожеволіли. Ще страшніше пророцтво одного святого і прозорливого людини про нео-язичників: «Настануть часи, — передбачив Антоній Великий, — коли опанує світом таке безумство, що божевільні будуть вважати розумних божевільними, а себе розумними».

Якби європейські матеріалісти і ідеалісти приховували своє безумство в собі і тримали б свою біду при собі, вони були б малими шкідниками. Однак характерна особливість божевільних, охоплених манією величі, навчати інших, тому біда розростається. Гнані духом неспокою, вони нав'язуються суспільству вчителі і вожді, приносячи народам великої шкоди.

Зазвичай вправні на перо і полум'яні в промовах, вони зачаровують простий народ баченнями якоїсь землі обітованої, або раю на землі, яка вабить їх, як фата-Моргана в пустелі. Коли лжеучители досягають влади, чарівні видіння примарною країни щастя віддаляються, бліднуть і зникають. І тоді груба реальність пустелі ще страшніше пече і ранить. А розчаровані люди і народи проклинають хворобливу мрію своїх вождів, яка привела їх не в землю обітовану, не в земний рай, але туди, звідки немає повернення, — у Землю недосяжну.